З
27 по 29 травня у Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім.
І.Ф.Кураса проходили заняття навчального курсу «Геноцид євреїв Європи:
історична перспектива та підходи до вивчення». Курс, організований Українським
центром вивчення історії Голокосту, зацікавив не лише професійних істориків,
але і спонукав учасників інших спеціальностей розширити свій світогляд та
замислитися над питаннями історичної пам’яті та усвідомлення відповідальності її
збереження суспільством. Особисто мені навчальний семінар дав можливість поспілкуватися
із учасниками з різних регіонів України, які мислять близькими для мене
категоріями і шукають відповіді на ті ж проблеми.
Розпочну
із питання, яке здається цілком очевидним. Чому Голокост залишається актуальною
темою навіть через 71 рік? Відповідь учасники семінару шукали у документальному
фільмі «Прощавайте, пане Шварц» або «Торішній сніг» ізраїльської режисерки Яель
Реувені. Водночас режисер і головна героїня фільму Яель Реувені розкриває
трагедію Голокосту через історію власної сім’ї. Вона показує, що життя під час
Голокосту було трагедією її родини у роки Другої світової війни, а життя після
Голокосту стало психологічним і морально-етичним випробуваннями для кожного вже
у XXI
столітті, коли між Єрусалимом і Берліном, між життям у рідному краї і життям
єврейської діаспори у Німеччини і досі існують відчуження, нерозуміння та
несприйняття. Яель і третє покоління після Голокосту – як євреї, так і німці –
це ті люди які розтоплюють кригу та через болісний шлях сімейних трагедій все ж
ідуть назустріч один одному. Учасники дискусії, проведеної модератором Віталієм
Бобровим, дійшли до висновку, що історія не ставить крапку після дати, пам'ять
про Катастрофу живе у кожному поколінні, стає частиною колективної свідомості
нації і може як зводити стіни, так і прокладати мости між людьми.
Питання
Голокосту актуальне для України, де Голокост проводився як частина політики
нацистської Німеччини. Анатолій Подольський, директор Українського центру
вивчення історії Голокосту, ознайомив учасників із періодизацією Голокосту та
особливостями антиєвирейської пропаганди. Наступна
тема його лекції «Пам'ять про злочини проти людяності та масові вбивства в СРСР»
привернула увагу учасників до особливостей меморіалізації в Україні. Модератор
семінару Надія Уфімцева запропонувала цікавий підхід до аналізу пам’яток,
своєрідний путівник для «читання пам’ятника». Для мене це стало відкриттям,
адже від пасивного споглядання нас спонукали до «розмови» з пам’ятником, тобто
дослідження історії його створення, аналізу виду місцевості, форми, символізму,
написів. Пам’ятка переставала бути просто місцем для вшанування пам’яті, вона
ставала індикатором того, як подію сприймає суспільство, яке значення вона має
сьогодні і яке місце займає у національній політиці.
Логічним продовженням наших дискусій стали відвідини
та аналіз за путівником тематичних місць пам’яті, а саме: Меморіального
комплексу «Биківнянські могили», Національного історико-меморіального
заповідника Бабин Яр і Національного музею України у Другій світовій війні.
Саме тут відчуваєш, що історія України – це перехрестя подій, які торкнулися
багатьох національностей. До прикладу, Биківня, місце масового захоронення
розстріляних та закатованих громадян-жертв політичних репресій 1937—1941 років,
стало місцем паломництва і пошанування пам’яті загиблих не лише для українців,
але й для поляків. Бабин Яр – символ трагедії Голокосту на українських землях є
фактично водночас братською могилою, де нацистами були закатовані представники
різних національностей, які віддавали життя також і за свої переконання,
погляди та боротьбу. У цьому меморіальному комплексі вирізняються пам’ятні знаки страченим євреям,
українцям, ромам, а також – що
особливо щемно – дітям.
Національний
музей Другої світової війни запам’ятався своїм символізмом і продуманістю
композицій, які створювали глибоке емоційне враження, дозволяли проникнутися
духом епохи. Історія поставала перед нами як через військову техніку і
документи, так і через мистецькі твори, побут жителів та особисті історії.
Зала, присвячена Голокосту та злочинам проти людяності, скоєними нацистами,
створювала гнітюче враження і примушувала замислитися над долею жертв війни.
Еволюцію свідомості спільноти та сприйняття війни ілюструє одна із композицій
музею, яка змінювала свою назву відповідно до суспільних обставин. Шлях її
назви пройшов дорогу від «Примирення» та «Дзвону пам’яті» до «Застереження» для
наступних поколінь.
Варто зауважити, що, хоча українці і
почалали формувати гуманітарну ауру нації із прийняттям незалежності, потрібно
ще багато працювати і рости – освітньо, духовно, етично, щоб розвинути культуру
історичної пам’яті в Україні. Залишається чимало рудиментарних явищ із
часів Радянського Союзу, коли між політикою історичної пам’яті та державною
політикою ставили знак рівності, проявляли тенденційність до трактування
історичних подій, користувалися хибною термінологією, яка грала на руку
пропагандистській машині, та замовчували національність жертв.
Михайло
Тяглий у лекції «Механізм «остаточного розв’язання єврейського питання»
ознайомив учасників семінару із напрямами у історіографії та підходами до
розуміння формування ідеї втілення Голокосту у Європі. Він разом із Тетяною
Пастушенко акцентували увагу на тому, що війна – це, перш за все, жертви та трагедія
людини. Про це вони розповіли у лекціях «Інші жертви» нацизму: політика щодо
ромів» (М. Тяглий) та «Інші жертви» нацизму: примусові працівники та військовополонені»
(Т. Пастушенко), які стали темами жвавого обговорення.
Учасники
семінару мали змогу впродовж двох днів презентувати власні дослідницькі
інтереси та сферу діяльності, одержати поради та почути оцінку від досвідчених
організаторів та лекторів навчального семінару. Представлені роботи викликали
дискусії між учасниками, мотивували до роздумів та розширення власних поглядів, розкривали теми Голокосту
та Другої світової війни з різних сторін.
Червоною ниткою усіх трьох днів освітнього курсу для мене було
осмислення історичного простору України та можливості включення пам’яті про
Голокост та інші геноциди до загальнонаціонального історичного контексту. Люди
усіх національностей, які проживали і проживають в Україні, творять історію
разом з нами і наше завдання – зберігати історичну пам’ять та формувати
громадянське суспільство, яке виважено та розсудливо підходить до оцінки
історичних подій і толерантно ставиться до інших національностей. Як сказав канадський
літератор Лоуренс Пітер, «Історія змушена повторюватися, тому що її ніхто не слухає».
Тому ми повинні вслухатися в тривожний дзвін трагедій нашого минулого, таких як
Голокост, щоб чорне крило смутку і болю не накривало Землю і
не кривавило нашу Пам’ять.
Надія Дяків,
учасниця семінару,
член
Національної спілки журналістів України
(м. Заліщики,
Тернопільска обл.)